—Мамо, вибач, я хочу все виправити і забрати сина до себе, — благала донька, обіймаючи матір, яку..

Оксана кинулась в обійми матері прямо з порога і довго не відпускала. Пахла їдкими парфумами й цигарками. Чотирнадцять років вона не з'являлася — жодного дзвінка, жодної листівки на день народження, — а тепер стояла на порозі й казала, що скучила, що винна, що хоче нарешті забрати сина додому й почати все спочатку. Ганна Петрівна стояла нерухомо, вчепившись у одвірок. Відчувала, як тепліє щось у грудях, чого не було чотирнадцять років, — і водночас холодок пробігав по спині, що все якось не так як здається. Провела доньку в кімнату, поставила чайник. Оксана вийшла в коридор відповісти на дзвінок. Двері не зачинила до кінця. — Головне, щоб гроші вже перевели, — сказала вона тихо, майже пошепки. — А там розберемось, заберу його і поїдемо. Ганна завмерла.