(EN) YOU STOP HEARING IT | WARTA Oly | Experimental minimal electro / cinematic techno

At some point you stop hearing it. Not because it stopped. Because you learned what to do when it starts. Your hands don't shake anymore. They just reach for the phone. You know the hallway. You know the safest wall. You know which window you don't stand beside. You listen without looking up. Far away — you wait. Closer — you freeze. And nobody has to tell you why. You don't panic like you used to. You just count. One. Two. Three. Is it moving away? You stop hearing it before it stops. You stop running before you're safe. You learn the difference between far and close by the way the windows breathe. You stop hearing it. But your body doesn't. The phone lights up at 3 AM. You don't answer right away. You look at the name. Then another name. Then nothing. Sometimes silence is the worst notification. You read slower when it matters. You already know there are messages you don't want to open. Outside, someone keeps driving. Somewhere, a dog starts barking. And you think: not this time. Please. Not this time. You stop hearing it before it stops. You stop running before you're safe. You learn the difference between far and close by the way the windows breathe. You stop hearing it. But your body doesn't. Don't look up. Not because you don't want to see. Because you already know. You hear that sound and your body remembers what your mind is trying not to. Too late to run. Too early to stop. So you stand. And wait. You stop hearing it before it stops. You make coffee. You go to work. You answer messages. You laugh at something. You live. That's the strange part. You live while the sky keeps happening. You stop hearing it. But your body doesn't. Silence is not silence anymore. It is listening. It is waiting. It is knowing. And still — you live. --------------------------- У якийсь момент ти перестаєш це чути. Не тому, що воно припинилося. А тому, що ти навчився, що робити, коли воно починається. Твої руки більше не тремтять. Вони просто тягнуться до телефону. Ти знаєш коридор. Знаєш найбезпечнішу стіну. Знаєш, біля якого вікна не можна стояти. Ти слухаєш, не піднімаючи голови. Якщо далеко — ти чекаєш. Якщо ближче — ти завмираєш. І ніхто не мусить пояснювати тобі чому. --- Ти вже не панікуєш, як колись. Ти просто рахуєш. Один. Два. Три. Віддаляється? --- Ти перестаєш чути це ще до того, як воно припиняється. Ти перестаєш бігти ще до того, як стає безпечно. Ти вчишся розрізняти, далеко це чи близько, за тим, як дихають вікна. Ти перестаєш це чути. А твоє тіло — ні. --- О третій ночі засвічується телефон. Ти не відповідаєш одразу. Дивишся на ім’я. Потім на інше ім’я. А потім — нічого. Іноді тиша — це найгірше повідомлення. Ти читаєш повільніше, коли це справді важливо. Ти вже знаєш: є повідомлення, які ти не хочеш відкривати. --- Надворі хтось продовжує їхати. Десь починає гавкати собака. І ти думаєш: тільки не цього разу. Будь ласка. Тільки не цього разу. --- Ти перестаєш чути це ще до того, як воно припиняється. Ти перестаєш бігти ще до того, як стає безпечно. Ти вчишся розрізняти, далеко це чи близько, за тим, як дихають вікна. Ти перестаєш це чути. А твоє тіло — ні. --- Не піднімай голови. Не тому, що не хочеш побачити. А тому, що вже знаєш. Ти чуєш цей звук, і твоє тіло пам’ятає те, чого твій розум намагається не пам’ятати. Запізно бігти. Зарано зупинятися. Тож ти стоїш. І чекаєш. --- Ти перестаєш чути це ще до того, як воно припиняється. Ти вариш каву. Йдеш на роботу. Відповідаєш на повідомлення. Смієшся з чогось. Ти живеш. У цьому і є найдивніше. Ти живеш, поки небо продовжує це робити. Ти перестаєш це чути. А твоє тіло — ні. Тиша більше не є тишею. Вона слухає. Вона чекає. Вона знає. І все одно — ти живеш.