— Та кому ти потрібна з дитиною? Пусти Олега назад, та і один раз — то хіба зрада? — вмовляла мати.

Валентина Іванівна сьорбнула чай і присунулася ближче через стіл. — Зорянко, ну послухай матір. Всі чоловіки такі. Один раз не рахується. Зоряна дивилась на тріщину на старій чашці, яка стояла на поличці до сих пір не викинута. — Ти подумала, як далі жити будеш? Данилку восени в перший клас. Квартира то твоя, але ж зарплата в аптеці копійчана. Кому ти потрібна будеш з дитиною? Зоряна встала, підійшла до вікна і дивилась на подвір'я, поки за спиною мати ще щось бурмотіла про прощення і розуміння у родині.