Виставка ХХ століття в фоторепродукціях Володимира Білоуса 200 рік квітень.

Є кадри, які раптом повертають тебе в життя, якого вже немає. 2000 рік. Квітень. Лубни. На плівці — ми з татом. Молодіші на 26 років. Відкриваємо виставку, яку зробили разом. «Виставка ХХ століття у репродукціях та фотознімках Володимира Білоуса». Все почалося зі старих фотографій, які я збирала. Купувала на Сінному ринку, на Подолі, отримувала від друзів і знайомих. Потім цим захопився тато. І почав збирати свій лубенський архів — старі фотографії міста, людей, облич, яких уже давно немає. Він перезнімав ці фотографії на плівку, проявляв, друкував великі світлини. І поруч із ними ставив свої роботи. Так на одній виставці зустрілися люди різних поколінь Лубен, і ми. Тато хотів показати не просто старі фотографії. Він хотів побачити, як змінюється людина, як змінюється час і що в людині залишається незмінним. На відкриття прийшло багато людей — лубенці, кияни, письменники, друзі, знайомі. Був концерт. І тепер я дивлюся на ці кадри і думаю, скільки всього ми тоді ще не знали. Ми не знали, що мине 26 років. Не знали, що почнеться війна, скільки людей підуть із нашого життя. Не знали, якою стане Україна. Не знали, що колись я дивитимусь на цей запис і шукатиму в ньому тата. Його голос, його рухи, його життя. Тата вже немає, але він залишився тут — у фотографіях, у плівках, у своїх роботах. У пам'яті людей, які приходили на його виставки. І, мабуть, саме для цього й існують архіви — щоб час не забирав усе. І це — «Деревій». Історії, люди, час, спадок