КОЛЯДНИКИ | ЖИТТЄВА ІСТОРІЯ / АУДІОКНИГА УКРАЇНСЬКОЮ

Мороз тисне на хутір над Сновом так, що рипить під чоботями кожен крок, а дим із коминів стоїть прямо, не гнеться. Повітря аж дзвенить від холоду, і зорі над стріхами здаються ближчими, ніж улітку, — великі, колючі, байдужі. Святвечір. По хатах уже повечеряли кутею, і в шибках де-не-де горить тепле світло, а над хутором пливе дзвін із церковці, рідкий, промерзлий. Колядницька ватага зі звіздою обходить двір за двором, і скрізь її пускають — хто з хлібом, хто з шагом, хто з доброю чаркою, що парує на морозі. Та є на хуторі один двір, який ватага обминає. Щороку. Мовчки, навіть не збившись із кроку, обходить тин Бойків, і звізда пливе над снігом далі, до наступних воріт. Так повелося, що й питати перестали чому. А цього Святвечора один парубок спинився. Він став під зачиненою віконницею Бойкового двору, зняв шапку, хоч мороз одразу вхопив за вуха, і завів тихо. Не на весь голос, як колись умів, а стиха, самими грудьми. Ту саму коляду, що її любив покійний Семен. Ілько Гриб десять зим не брав коляди в рот. Голосистий був на все село — хлопчак, якому старші вже пророчили стати заспівувачем кутка, — а по тій зимі замовк, наче хто вийняв йому з горла дзвін. Люди спершу зачіпали, просили завести, а він відмовчувався, то жартом одмахнеться, то відійде вбік, — і відстали, звикли, що Ілько Гриб тепер як усі, не кращий і не гірший. І ось тепер стоїть під чужим вікном, і голос його, тихий, чує весь куток, бо ніч тиха, і сніг не рипить ні під ким, і собаки позамовкали, мовби й вони дослухаються. За віконницею гойднулося жовте світло. Хтось там, у хаті, узяв гасову лампу — видно було, як смужка проступила крізь щілину між дошками, тоненька, тремка. А тоді світло здригнулося й погасло. Наче хтось прикрутив гніт до кінця й закрив вогонь долонею. І від того, як поспішно воно погасло, по спині Ількові пройшов холод, якого не нагнав би й найлютіший мороз. Ілько доспівав перший стовпчик і спинився. Чекав чогось. Сам не знав чого — може, що відчиняться двері, може, що хтось крикне «геть», а може, просто хотів почути, чи озветься за тими дошками бодай одне живе дихання. Мороз малював йому пару з уст, пара здіймалася над непокритою головою й танула. Пучки на руках уже не чули шапки, що він стискав у жмені. У дворі, за тином, темніло дерево — старе, кремезне, і на гіллі його, припорошене снігом, трималося щось дрібне й біле, що не було снігом. Цвіт. Пізньої осені воно зацвіло, те дерево, коли вже й листя обсипалось і перші приморозки взялися по калюжах, — усі на хуторі про те гомоніли, дивина та й годі, дике диво, кажуть, на біду чи на радість — хтозна. Хто хрестився, проходячи повз, хто казав, що то недобрий знак, а Бойки на ті балачки не озивались.