— Я потрапила в страшну аварію, їдь негайно! — налякала мене найкраща подруга. Уже за 17 хв

Телефон задзвонив о пів на дев'яту вечора. — Маріє, я в аварію попала, на об'їзній, мені боляче, приїжджай негайно! — Оксано, ти жива? Де ти?! — Марія вже бігла до дверей, хапаючи ключи від авто. — Травмпункт на Тараса Шевченко 17, швидше! Марія вибігла з квартири в домашніх капцях, замітила вже на сходах, повернулась щоб перевзутись — і за сімнадцять хвилин уже бігла через паркування, не відчуваючи власних ніг. — Де вона?! — крикнула вона черговій медсестрі. — Он там, — медсестра кивнула на скляні двері. За дверима Оксана сиділа на кушетці — ціла, без жодної подряпини — і сміялась так голосно, що чутно було аж у коридорі. І поруч з нею був той, хто тут точно не мав бути. Марія завмерла на порозі. — Ти... — почала вона. І посмішка подружки щезла.