🖇 How hard на вулиці the Rain 🖇

цей текст здається не стільки віршем про дощ, скільки віршем про неможливість зустрічі. Дощ тут виконує роль посередника. Він іде разом із кимось до ліричного «я»: Людина ще не прийшла — але її вже приносить дощ. Далі відбувається дивна трансформація: зовнішня погода поступово стає психічним простором. Сирість → туга → біди → осінь → сіре небо → балкон. Тобто ми майже непомітно переходимо: вулиця → ніч → дім → тіло → внутрішній простір. І в кінці дощ уже не просто падає на балкон. Він падає з плечей. Балкон раптом стає тілом. А тіло — архітектурою. І тоді весь вірш можна прочитати як простір між двома людьми, де архітектура, погода й тіло починають говорити однією мовою. «без калош» Після цього: «Чтоб не испугалась ступать без калошей...» - майже дитячий, побутовий образ раптом з'являється після дуже абстрактної поезії. «не боятися ступати без калош» можна прочитати буквально, але водночас це звучить як: не боятися вийти у світ без захисту. Без калош. Без броні. Без гарантії, що не промокнеш. І тоді «свіжіший світ» стає можливим лише після того, як людина погоджується вступити в дощ. Якщо дивитися літературознавчо: Лірика на межі сюрреалізму й інтимної міської поезії. Її композиція побудована не на розвитку сюжету, а на нарощуванні асоціативного поля: дощ → людина → двері → шарф → марення → сирість → біди → осінь → слід → небо → світ → калоші → дощ → балкон → плечі. Тобто образи не пояснюють один одного — вони перетікають один в один. Це не «розповідь про те, що сталося». Це радше фіксація стану свідомості вночі. Його сила — у тому, що він місцями не знає сам, що він означає, але дуже добре знає, що він відчуває. центральна формула цього вірша , здається , приблизно така: Хтось іде до мене крізь дощ, але насправді до мене приходить не людина — приходить її відсутність. І дощ стає матерією цієї відсутності. рядок: 《Мой ночной капельный завет с опавшей осенью и дождём》 має образну логіку: краплі + осінь + дощ + нічний заповіт. «капельный завет» — це не зовсім звичайне словосполучення, і саме тому воно поетично працює. «Крапельний» ніби робить заповіт не написаним словами, а складеним із крапель. Можна навіть почути: нічний заповіт, написаний дощем. Тоді наступні рядки: Позволит углубить свой след В это серое небо рядом-глаз стають продовженням цього образу: крапля залишає слід → слід заглиблюється → він входить у сіре небо. І весь фрагмент набуває майже водяної каліграфії: крапля → слід → небо → око.