«Ти мені не пара» — та дівчина залишилась

Клунок уже лежав на призьбі, туго перев'язаний вишневою хусткою. Зіна не плакала — сльози висохли ще коло криниці, де Степан голосно, при всьому селі, сказав те, чого не мав казати вголос. А тим часом ранок котився собі далі, ніби нічого й не сталося: з клубу через майдан лилося радіо, співало щось про щастя та про дорогу, що приведе кожного до свого причалу. Тільки Зіні того причалу ніде не було видно. Та це буде згодом, надвечір. А доти був ранок на фермі, і про той ранок треба сказати першим. Люди добрі, є в житті такий сором, від якого не сховаєшся ні за піч, ні за годи. Він іде за людиною слідом, як тінь опівдні, — куди ти, туди й він. Про такий сором і піде наша розповідь, а звідки він у Вербівці взявся й чим скінчився — про те дізнаєтесь, коли дослухаєте до кінця. Доїла Зіна корів, як і щоранку, притулившись чолом до теплого коров'ячого боку. Пальці робили своє самі, а думка блукала далеко. У дійницю дзвінко бив молочний струмінь, спершу тонко, потім густо, і той звук був єдине, що заспокоювало. Пахло теплим молоком, свіжим сіном і трохи гноєм — звичний фермовий дух, до якого змалку звикла. За стіною чмихала худоба, дзенькали ланцюги, десь у кутку падали краплі з рукомийника. А знадвору вже котив своє гуркотіння новий трактор — той ДТ-54, яким колгосп пишався минулу весну, наче писанкою. Курява від нього стояла над дорогою руда й густа, аж на язиці відчувалося. Зіна була дівка не з красунь, які самі впадають у вічі, — а з тих, на кого треба глянути двічі, щоб побачити. Двадцять два роки, руки в неї були сильні, звиклі до роботи, обличчя чисте, вилицювате, очі темні й трохи винуваті, ніби вона за щось перепрошувала світ. За що — сама не знала. Може, за те, що батько рано помер і лишив хату без хазяїна. Може, за те, що в скрині в неї не було ні килимів, ні срібла, ні тих полотен, що ними багаті матері хвалилися перед сватами. Було там небагато: дві сорочки материного шитва, рушник, кілька хусток та руки. Руки роботящі — оце й усе придане. — Зіно! — гукнула через прохід Оришка, товста весела доярка, що знала всі новини раніше за саме село. — А чула, що люди говорять? — Не чула, — озвалася Зіна, не підводячи голови. — Та як же ж не чула! — Оришка аж дійницю поставила, так їй кортіло. — Кажуть, Степан Гайдученко до тебе свататись надумав. Бригадир! Сам! Ото буде діло, як правда. Пальці в Зіни на мить спинилися. Серце тьохнуло — не з радості, а з якогось неясного острому, ніби перед грозою, коли ще й хмари не видно, а вже парко й важко дихати. Вона мовчала. А жінки за перегородкою вже підхопили, як горобці зерно. — Степан? До Наконечнівни? — і голос був такий, наче хтось цукру в оцет насипав. — Та куди ж їй. Він же перший на все село ґазда. Кінь, мотоцикл обіцяють дати, хата під бляхою. А в неї що? Голі стіни та мати недужа. — Придане яке? Отож-бо й воно. З чим вона до такого двору піде? З рушником? — Та він і не гляне. Він собі багату вибере, з Лозової чи з Мачухів. Такі, як він, за скринею дивляться, не за очима.