— Ось ми й удома! — усміхнувся чоловік, коли я ледь жива повернулася з пологового. Та вдома на мене

Максим штовхнув двері плечем, тримаючи обидві сумки в руках. Дванадцять годин пологів позаду — 3 дні в лікарні, ранкові обходи медсестер, що будили щоразу, коли вона нарешті засинала, — і всю дорогу додому Ірина думала тільки про одне: своє ліжко, тиша, сон без оглядів і графіків. — Ну от і вдома, — сказав Максим, зупиняючись у дверях, щоб пропустити її першою. Ірина притисла доньку до серця, вдихнула запах її голови — молочний, приємний— і переступила поріг. Зробила крок углиб квартири, ще один, повертаючи голову в бік вітальні. І завмерла. Пальці на плечі доньки затремтіли. Максим, що йшов позаду з сумками, наштовхнувся на її спину і теж зупинився, простеживши за її поглядом. — Іро? — сказав він тихо. — Що не так? Вона не відповіла. Губи її повільно розтулились, ніби вона хотіла щось сказати — і не могла.