НЕЛЮБА ПІД ВІНЦЕМ | ЖИТТЄВА ДРАМА / АУДІОКНИГА УКРАЇНСЬКОЮ

Віск і верба — ось чим дихала церква того ранку, коли піп підняв очі від требника й запитав: — Чи згодна ти, Текле, взяти Данила собі за чоловіка? І не почув нічого. Тиша стала довшати. Вона розтягувалася між склепінням і долівкою, між свічками, що потріскували по кутках, між людьми, яких натислося повно — плече до плеча, диханням у потилицю. Воскова духота стояла в церкві густа, аж голова туманилася. До неї домішувався той зелений, терпкий дух свіжої верби, що її понаносили до свята цілими оберемками й поставили при образах. За спиною в Теклі хтось засовав ногами, хтось зітхнув тонко й жалісно, хтось кахикнув у кулак і тут-таки принишк, бо кахикати тепер було ніяково. А надворі, за розчахнутими дверима, раптом затуркотіла чиясь «Ява», і той залізний стрекіт улетів у святе місце, недоречний і чужий, покрутився попід склепінням і згас. Мати Мелася стояла збоку й біліла лицем. Губи в неї ворушилися — чи молитву шепотіла, чи синову підказку дочці: скажи «так», скажи вже, не ганьби. Рука її м'яла й м'яла ріжок хустки, скручувала його в тугий джгут, і по тій руці видно було, що діється в матері всередині, хоч лицем вона трималася. А Текля дивилася на свої руки. Пальці були зчеплені перед собою, один у один, тугим вузлом — ті самі пальці, що вдома, на кроснах, уміли на дотик полічити нитки основи й не збитися до сотні. Вона дивилася на них і не казала «так». І не казала «ні». Горло в неї стояло закрите, ніби хтось там, усередині, тримав двері обіруч. Вона й сама до пуття не знала, що тримає її. Знала одне: скажеш зараз «так» — і те слово ляже брехнею перед образами, бо не по любові його кажуть, а щоб затулити людям рота. А рота людям однак не затулиш. Село вже все вирішило наперед. Село місяць тому постановило, що Текля Ткачук — зіпсована, і прийшло сьогодні до церкви не молодих вінчати, а подивитися, як багатий удівець Данило Савчук бере собі цей сором під свій дах. Люди знали рівно стільки, скільки їм нашепотіли. Не більше й не менше — рівно стільки, скільки влізло у вухо через чужий поріг. І тільки троє в усьому тому натовпі знали, хто насправді пустив той поголос. Піп почекав. Він був старий, бачив на своєму віку всякого — і молодиць, що ридали з радості, і таких, що мліли зі страху, і таких, що тікали з-під вінця в поле. Це мовчання йому було нове. Воно не скидалося ні на страх, ні на впертість. Він нахилився трохи ближче, так що Текля вловила від ризи запах ладану й старого полотна, і повторив тихіше, тільки для них двох: — Текле? Данило стояв поряд. Великий, важкий у плечах, у новій сорочці, застебнутій під саму шию так, що комір муляв йому карк, він не дивився ні на попа, ні на дружину. Текля скоса вловила його погляд — і той погляд ішов повз вівтар, повз образи, кудись у бік дверей, у той двір, звідки щойно затуркотіла «Ява». Він дивився туди так, наче думкою був не тут, а десь попереду, у тому, що мав іще зробити. Наче те, що діялося перед вівтарем, було тільки початком довшої дороги. І коли мовчання стало вже нестерпним, коли Мелася хитнулася й ухопилася за лаву, аж свічка в її руці хитнула вогником, Данило сказав замість неї. Не голосно. Одне слово, своє, важке: — Згода є. Він не сказав «вона згодна». Він узяв те «так» собі на плечі, як беруть мішок із чужого воза — бо людина не подужала, а довезти треба. Сказав — і знов замовк, і знов дивився повз усіх у бік дверей.