До світанку

Сподіваюсь вам сподобається. До світанку. Кажуть, найтемніше — перед світанком. Тоді, мабуть, він уже близько. Над Києвом знов розривається небо, І ніч розливається чорним Дніпром. У темних вікнах ще тремтить відлуння грому, І хтось пише мамі: «Живий. Я вже вдома». Сирена ріже сон на половини, І тиша після неї — ще страшніша. В метро дитина спить на маминих колінах, А хтось шепоче: «Спи. Тут трохи тихіше». І поки незнайомі стали ближчі, Поки «ти як?» важливіше за слова — І Київ знов крізь темряву живе, тримаючись за світло, якого ще нема. Втомились — так. До болю. До нестями. Злякались — так. Та страх іде за нами. Та поки падаючих ловлять чиїсь руки — ми ще не впали. Ми ще є. Тримайся до світанку, Хай сходу ще не видно за димами. Ми бачили, як ніч чорніє над Дніпром — Та темрява не стала нами. Хай небо падає на місто, Хай підступає темрява впритул. Бо поки ми є одне в одного, не темрява вирішує, хто ми. Ми втратили щось тихе і наївне, І «я живий» тепер дорожче сотні слів. Ми вже на слух читаємо цю смерть, Хоч мали б чути дзвін рейок, сміх і спів. Як дощ по Андріївському збігає, Як Поділ прокидається внизу, Як перший поїзд міст перетинає, Як вітер з Дніпра розганяє млу. Та липень врізав «Охматдит» у пам’ять — Там пил стояв, де мав лунати сміх. І Київ ніс туди воду крізь уламки, Бо в ту годину не лишилося чужих. А вранці знов на Подолі пахне кавою, Хтось змітає скло зі сходів і доріг. Хтось підіймає ролету над дверима І, видихнувши, знов ступає за поріг. Бо перемога іноді не схожа На прапор над останньою стіною. Іноді перемога — це прокинутись, взутись, вийти, і знову вибрати життя. Нехай нам кажуть: Ще одна ніч. Ще один удар. І вас не стане. А ми все тут. Тримайся до світанку, Хай сходу ще не видно за димами. Ми бачили, як ніч чорніє над Дніпром — Та темрява не стала нами. Хай небо падає на місто, Хай підступає темрява впритул. Бо поки ми є одне в одного, не темрява вирішує, хто ми. Лише ця ніч. Лише цей крок. Не треба дива. Не до перемоги — просто до зорі. А ти десь поміж «треба» і «ще трохи» раптом озирнешся і побачиш: ніч уже за спиною. А попереду — Київ. І ранок. Ми дійдемо до світанку, Хай сходу ще не видно за димами. Ми бачили, як ніч чорніє над Дніпром — Та темрява не стала нами. Хай небо падає на місто — Ми зведемо усе, що ви розбили. Бо можна бити в наші стіни, палити те, що ми любили, та не змусити забути, заради кого ми живі. Ми дійдемо до світанку. Крізь страх. Крізь втому. Крізь цю ніч. Не тому, що ми залізні. Не тому, що нам не болить. А просто тому, що за цією ніччю є ті, до кого ми хочемо повернутись. І якщо зараз темніше, ніж будь-коли — може, десь над Дніпром уже міняється небо. Може, до ранку залишилось зовсім трохи. Місто дихає. Дніпро темніє внизу. Хтось пише: «Я вдома». Ми ще тут. І на сході вже світлішає.