«Мій дім – у строю»: історія Василя, який після важких боїв та полону повернувся до війська

Якщо ти обрав свій шлях серцем, з нього неможливо звернути – гасло, яке веде Василя крізь усе життя. Йому 55, і більшість із цих років він провів в однострої. Спочатку була строкова служба, потім – чверть століття в пенітенціарній системі, а у 2018 році чоловік підписав контракт із 53-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ. Разом із побратимами він тримав оборону на Донеччині. Повномасштабне вторгнення Василь зустрів під Маріуполем. Події розвивалися стрімко і жорстоко: в перші дні чоловік отримав поранення, а вже за добу опинився в російському полоні. У суцільній невідомості ворожих стін він пробув місяць. «Нас вивезли першого квітня. Через цю дату все здавалося якимось жартом. Але коли за вікном раптом промайнув Мелітополь, усередині все перевернулося. Я впізнав знайомі вулиці й нарешті усвідомив: це обмін. Усе скінчилось», – згадує Василь. Після полону він, не вагаючись, повернувся до свого підрозділу. Воював на Донеччині, брав участь у боях за Вугледар. Наприкінці 2024 року чоловік звільнився з військової служби, та повертатися було нікуди. Його дім залишився на окупованій території. Тоді руку підтримки простягнув бойовий побратим із Вінниччини – покликав товариша до Ямполя. Спочатку Василь намагався знайти себе в цивільному житті, проте одного дня, вчергове проїжджаючи через місцевий блокпост, чоловік розговорився із прикордонниками. Ця випадкова розмова розставила все на свої місця. Сьогодні він – прикордонник Могилів-Подільського загону. «Попри всі випробування долі, без служби я почувався не на своєму місці, ніби втратив частину себе. А розмова з прикордонниками нагадала, де мій справжній дім – у строю», – ділиться чоловік. Так зелений берет став для Василя символом нового початку. І коли мова заходить про майбутнє, він переконаний: Україна переможе, а доля неодмінно приведе його назад – до рідного, вільного Запоріжжя.