Маховська Світлана. Гостьова лекція 15.10.2026. Етнографічні екпедиції ДНЦЗКСТК

У межах освітньо-наукових заходів для здобувачів освітньої програми «Історія та археологія» 15 вересня 2026 року на запрошення кафедри історії та археології факультету історії і філології ОНУ імені І.І.Мечникова відбулась гостьова лекція "Етнографічні експедиції Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф" Світлани Маховської — кандидатки історичних наук, наукової співробітниці Інституту історії України НАН України, дослідниці етнології та антропології війни. У центрі уваги — досвід дослідження Полісся та Чорнобильської зони після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року. Саме після катастрофи особливо гостро постало питання: що відбувається з культурою території, мешканці якої були змушені залишити свої домівки? Примусове переселення означало не лише втрату житла, а й розрив із предметним, соціальним та символічним світом, у якому формувалося повсякденне життя людей. Історико-етнографічні експедиції, активна фаза яких розпочалася від 1991 року за ініціативи Ростислава Омеляшка, стали своєрідною «гонитвою за часом». Дослідники прагнули зафіксувати та врятувати те, що ще можна було зберегти: предмети побуту, одяг, головні убори, ритуальні речі, фотографії, усні свідчення, особливості традиційної культури та організації простору. Робота проводилася в складних і небезпечних умовах, пов’язаних із радіаційним забрудненням та природними ризиками, і вимагала спеціальної підготовки, дотримання правил безпеки та командної взаємодії. Особливе значення мали експедиції до сіл, які згодом були знесені або поховані внаслідок дезактиваційних заходів. У таких випадках фотографування та відеофіксація ставали чи не єдиною можливістю зберегти образ зниклого культурного ландшафту. Разом із речами до музейних та архівних фондів потрапляли фрагменти повсякденного життя людей, які сьогодні дозволяють реконструювати культуру територій, що зазнали катастрофи. Говорили про важливість комплексного підходу до етнографічного матеріалу. Усне свідчення, фотографія та матеріальний предмет доповнюють одне одного. Зокрема, фотографії можуть фіксувати деталі традиційного одягу, обрядів і повсякденних практик, які не завжди потрапляють до усної розповіді. Показовим є приклад сакральної ролі баби-повитухи та пов’язаних із нею практик подяки, де рушники, фартухи, хустки та хрести набувають особливого символічного значення. Саме такі деталі формують неповторність локальної культури. Важливою тезою лекції стало переосмислення самого образу Чорнобиля. Етнографічні матеріали дають можливість говорити про Чорнобильське Полісся не лише як про територію техногенної катастрофи, відчуження та втрати, а як про простір із глибокою, давньою та унікальною культурою. Музейні виставки та збережені колекції повертають цій території людський вимір і дозволяють побачити за поняттям «Чорнобиль» конкретних людей, їхні родини, звичаї, речі, спогади та зв’язки з рідною землею. Особливе місце у лекції посіла тема пам’яті. Кладовища, поминальні дні, «проводи», «могилки», «гробки» ставали місцями зустрічі переселенців та їхніх нащадків, просторами передачі родинної пам’яті й відновлення зв’язку з утраченим домом. Музейні експозиції також можуть виконувати функцію своєрідного каталізатора пам’яті: побачений предмет або фотографія здатні викликати впізнавання, особисту історію та нове свідчення. Водночас лекція акцентувала увагу не лише на процесі збирання матеріалів, а й на необхідності їх подальшого збереження, систематизації та актуалізації. Етнографічна експедиція має сенс тоді, коли зібрані матеріали продовжують працювати — у музейних експозиціях, архівах, наукових дослідженнях та освітніх проєктах. Новий вимір ця проблематика отримала після початку повномасштабного російського вторгнення. Чорнобиль знову опинився в зоні війни та окупації. Досвід дослідження воєнних подій, зокрема через усні свідчення мешканців Київщини, дозволяє побачити важливий зв’язок між пам’яттю про Чорнобиль і сучасним досвідом війни. Для багатьох людей, які після катастрофи вже пережили втрату першого дому, російська агресія стала своєрідною «другою втратою дому» — цього разу на територіях, де вони знайшли нове місце для життя. Досвід етнографічних експедицій демонструє тісний взаємозв’язок етнографії, усної історії, музейної справи, антропології війни та студій пам’яті. Експедиція стає не просто способом зібрати предмети чи записати свідчення. Це спосіб зберегти культурний світ, який може зникнути внаслідок катастрофи, війни, переселення або руйнування. Один із ключових висновків лекції можна сформулювати так: етнографія починається з кожного з нас. Її завдання — не лише досліджувати минуле, а й уважно слухати сучасників, фіксувати їхній досвід, зберігати матеріальні та нематеріальні свідчення культури й створювати можливість для майбутніх поколінь почути голоси тих, чий світ зазнав непоправних змін. У цьому сенсі етнографічна експедиція є практикою культурного порятунку, а музей — простором, де врятована пам’ять продовжує жити.