Вона ходила до лісника двічі на тиждень — але ніхто не знав навіщо

Третє теля за тиждень поклали під тином — і Параска зрозуміла: до ранку впадуть усі. Воно лежало на боці, під самою лозиною, куди його стягли, щоб не топталося на видноті, і бік його ще ходив ходором, часто-часто, як у зловленого горобчика. Мале, руде, з білою латкою на лобі — Параска сама його приймала в травні, сама виходжувала на теплому молоці, а тепер стояла над ним навколішки в куряві й нічого не могла зробити. Морда телятка вкрилася сивою піною, око закотилося. Над фермою висіло біле від спеки небо, і жоден листок не ворухнувся — суховій ущух аж по обіді, щоб потім, надвечір, знову повіяти жаром, наче з відчиненої печі. На підвіконні захлиналася хрипом стара «Спідола» — хтось із доярок увімкнув її ще зранку, та транзистор ловив саме шарпання й тріск, і ніхто не йшов його вимикати. Пахло гарячим пилом, розлитим молоком, що вже скисало в бідонах, і тим особливим духом, який приходить на подвір'я разом із бідою, — духом близької смерті худоби. — Ну що ти йому зробиш, дівко. — Райветеринар підвівся з-над теляти, обтрусив коліна й розвів руками. Руки в нього були великі, чисті, безпорадні. — Я не Бог. Порошки давав? Давав. Колов? Колов. А воно валиться. Тут, Параско, одне слово лишається. — Яке? — Вона підвела голову, хоч уже й знала. — Забій. — Він сказав це тихо, майже лагідно, і від цієї лагідності всередині в неї все обірвалося. — Поки зараза на все стадо не пішла. Комісію викличуть, порахують — і під ніж. Так по інструкції. Ти на мене не дивись так, я тобі не ворог. Параска мовчала. Ставок за фермою пересох до чорного дна, потріскався на плитки, і корови вже другий тиждень стояли без води по-людському — возили здалеку бочкою. Дорога від села до вигону лежала сива, курна, і кожен віз здіймав над собою хмару, що довго не осідала. Усе висохло, вигоріло, знемоглося. І телята мерли. — Троє за тиждень, — сказала вона врешті самій собі. — До ранку решта поляжуть. Ветеринар нічого не відповів. Зібрав свою торбину, надів картуза й пішов до підводи, і спина його говорила ясніше за слова: він уже поставив на цьому стаді хрест. За тином дві доярки перешіптувалися, поглядаючи на Параску скоса, і в тих поглядах було вже не співчуття, а щось інше — острах, наче біда чіплялася до того, хто стоїть надто близько. А Параска підвелася, обтрусила спідницю й пішла до своєї хатини край села — не плакати. Плакати вона собі не дозволяла. Вона вийняла з печі горщик, вибрала звідти галушки, ще гарячі, полила смальцем, зав'язала в чисту хустину міцним вузлом. Руки робили самі, а в голові стояло одне-єдине, те, що вчора прошелестіла їй над вухом баба Уляна. Уже смеркалося, коли Параска стала на краю села, там, де стежка збігала з вигону в улоговину й далі пірнала в темну смугу лісу. Ліс стояв чорний, непорушний, і від нього тягло прохолодою й чимось терпким — прілим листом, грибами, живицею. Село боялося того лісу, а надто — кордону, що ховався десь там, за яругою. Параска притисла хустину з галушками до грудей, оглянулася на свої хати, де вже блимали перші каганці, й ступила у пітьму. І доки йшла, все чула співучий, наказовий бабин голос — той, що вчора завернув її долю на нову стежку. Було це напередодні, надвечір, коли Параска вже не знала, до кого й кинутися. Баба Уляна жила на самому краю Вербівки, в старій мазанці, що присіла в землю по вікна, і в тій хаті завжди пахло сухою травою. Пучки зілля висіли попід сволоком густо, як бахрома, — деревій, звіробій, чебрець, полин, і ще якесь, чого Параска й назвати не вміла.