Два брати ворогували через спадщину Батька

Межовий стовп упав би поперек стерні, як хрест на нічию могилу, — та він ще стояв, той старий дубовий стовп, тільки хилився щороку нижче, ніби земля потроху тягла його до себе. Двоє сивих чоловіків стояли обабіч смуги пшениці й не дивилися один на одного. Двадцять літ не дивилися. А поле лежало між ними золоте, важке, перестигле, і колос уже сипався додолу від найменшого подиху вітру, бо час його минав, а руки, що мали б його зібрати вчас, зайняті були давньою мовчанкою. Стояло тоді над Вербівкою літо тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого, серпень добігав середини, і сонце над Полтавщиною висіло біле, вигоріле, немов його теж утомила ця спека. Повітря було густе, нерухоме, пахло гарячою соломою, пилом і перепаленою землею, і навіть коники в стерні сюрчали ліниво, наче й їм несила було ворухнутися. Комбайн «Нива» гудів десь на дальньому загоні, глухо й рівно, і той гуркіт стелився понад полем, як голос самої землі. Курява піднімалася з-під коліс, висіла в повітрі рудим серпанком і сідала на все — на стерню, на лиця, на сорочки, злиплі від поту. А на самому обрії, там, за річкою, за вербами, назбирувалася бліда смужка хмар. Ще далеко. Ще й не гроза, а тільки натяк на неї. Та хлібороб таку смужку читає, як письмо: три дні, каже вона, від сили три дні, і потому впаде дощ, і поляже пшениця, і згниє на пні те, чого не встигнеш узяти. Панкрат Гайдученко це знав краще за всіх. Півстоліття з гаком прожив на цій землі, п'ятдесят вісім років, і руки в нього були такі, що по них можна було прочитати всю ту дорогу — темні, вузлуваті, з набряклими жилами, з мозолями, що вже й не сходили ніколи, поробилися твердою рогівкою. Ланковим ходив, і не абияким — його ланка на всю Вербівку гриміла, його пшениця перша шуміла на токові. Стояв він тепер на своїй половині поля, спираючись на держак вил, і дивився спідлоба на ту заросту смугу, що ділила лан навпіл. Піт стікав йому з-під бриля, солоний, роз'їдав очі, а він і не втирав його — стояв, як укопаний. Бур'ян по тій смузі йшов у людський зріст — будяк, лобода, глуха кропива, — двадцять літ ніхто там не косив, бо то було нічиє й спірне, і кожен боявся ступити на чужу, як йому здавалося, п'ядь. По той бік смуги, кроків за сорок, стояв Тодось. Молодший на чотири роки, а по спині цього не скажеш — так само зігнутий, так само сивий, тільки нижчий та ширший у плечах, кремезний, як старий пеньок, що його й сокира не бере. Конюхом він був при колгоспній стайні, з кіньми вік звікував, і руки в нього пахли кінським потом та дьогтем, і хода була така, ніби він і сам трохи по-конячому ступав — важко, впевнено, з розвальцем. Стояв Тодось, витирав рукавом чоло, і теж дивився — але не на брата. Убік дивився. На ліс. На хмару. Куди завгодно, аби не туди, де братове лице. А в грудях у нього тим часом муляло, кололо, і він сам не знав до пуття — чи то від спеки, чи то від того, що брат отам стоїть, за сорок кроків, живий, близький, а мов за сімома морями. І в тому й була вся їхня історія, люди добрі. Два рідні брати, одна батькова кров, дві хати через вигін одна від одної — а між ними глуха стіна вища за будь-який мур. Село те бачило щодня й уже звикло, як звикають до кривого дерева при дорозі. Старші пам'ятали, з чого пішло. З батькового похорону пішло, ще як старий Гайдученко відійшов — давно те було, а гнів свіжий, наче вчора посіяний. Ділили тоді батькове поле, ділили та й не поділили, а що не поділили — то не землю. Гнів не поділили. Він, той гнів, лишився цілий, неподільний, і кожному дістався весь, по вінця. — Диви, знову зійшлися до тієї межі, — казала Одарка з крайньої хати, спершись на тин і приклавши долоню дашком до очей. — Отак щоліта. Стануть, постоять, як два цапи, та й розійдуться. — Та вже ж, — озивалася сусідка через дорогу, збираючи з мотуззя пересохлу білизну. — Бог їм суддя. Скільки того віку лишилося, а вони межу гризуть. Батько б устав та обох дрючком уздовж спини. — Цитьте, жінки, — обривав їх старий Мусій, що сидів на призьбі й лущив тютюн. — Не наше діло чуже горе рахувати. У кожного своя скалка в оці. Отак і жило село поміж двох мовчань. А брати тим часом працювали — кожен на своїй половині, кожен сам. Панкрат з невісткою та сином, Тодось з онуком та зятем. І хоч лан був один, батьків, і хоч колос по обидва боки межі стояв однаковісінький, вирослий з однієї землі, политий одним дощем, — а збирали його, наче то були два різні світи, розгороджені не смугою бур'яну, а цілою безоднею.