— Та що ж це таке?! Мені тільки катаракту прооперували, а мене вже в сільському чаті поховали..

Дубову труну за 38 тисяч чотириста гривень двоє чоловіків у чорних куртках заносили в сіни Стефанії Гнатюк, а жива Стефанія з пов'язкою на лівому оці тримала їм двері. — Хлопці, — гукнула вона, — а примірятись можна? Чи тільки після оплати? Старший, вусатий, з бейджиком «Ростислав», гепнув свій край труни на лаву й витер лоба рукавом. — Оплачено, жіночко. Повністю. Нам би тільки підпис, що отримали. — А чий підпис? Небіжчиці? Ростик розгорнув планшет і примружився. — Замовниця Савчин Мар'яна Василівна, Польща, Краків. Коментар до замовлення… — він повів пальцем по екрану. — «Щоб усе було готове. Мамі нічого не кажіть». Стефанія вихопила в нього планшет. Савчин було прізвище її єдиної доньки, яке та лишила собі після розлучення. — Мамі нічого не кажіть, — повторила Стефанія. — Добре придумала. — А ви… вибачте, хто? — Я, синку, і є мама.