Повернувся з заробітків - на воротях чужий замок

На воротях висів новий замок — блискучий, чужий, ще з крамничним мастилом на дужці. Юхим поставив фанерний чемодан просто в холодну грязюку й довго не міг віддихатися, наче хтось поклав йому на груди ковадло. Шість років він мерз у Тюмені заради цієї хати. Шість років рахував копійку до копійки, спав у вагончику під виття вітру над трубами, а в думці все повертався сюди, до цих воріт, до цього подвір'я, до Насті. І ось приїхав — а на воротях замок, якого він зроду не купував, і у вікні за квітчастою фіранкою тихо ворухнулась чужа жіноча тінь. Транзистор «ВЕФ» у кишені кожуха ще доспівував тихенько вечірню пісню — ту, що ловив у дорозі, доки автобус трясся по вибоїнах від райцентру. Юхим стис його долонею, і пісня захлинулась. Стало чути тільки, як десь у дворі скрапує з латаного ринвища, та як під першим приморозком тихо потріскують калюжі, беручись тонкою скалкою криги. Пахло мокрим листям, димом та чимось іще — теплим, домашнім, звареним на вечерю, — і той дух діймав дужче за холод, бо був не для нього. Люди добрі, чи бувало вам таке — вертатися додому й не впізнати власного порога? Отож послухайте, як воно було з Юхимом Дорошенком у нашій Вербівці, тієї пізньої осені вісімдесят першого року. Він підійшов до воріт ближче. Провів рукою по хвіртці — по тій самій дошці, що сам колись стругав, ще як молодий був, ще як Настя реготала з-за плеча, що криво. Дошка була на місці. А засув чужий. Пальці, звиклі до заліза, самі намацали холодну дужку замка, покрутили — марно. Юхим задер голову до одвірка, до того темного дерева, вимитого дощами й вилизаного вітрами, і серце йому тенькнуло: там, унизу, при самій землі, ще чорнів вирізаний ним колись ножем маленький хрестик. Він різав його того літа, як брали шлюб, — щоб оберігав хату, щоб лихо обходило. Пам'ятав навіть, як Настя тоді стояла поруч боса, у новій сорочці, і казала: «Ой, накличеш, чоловіче, як невміло ріжеш». Хрестик був. А хата була вже не його. — Гей! — гукнув Юхим і сам не впізнав свого голосу, хрипкого, чужого. — Хто там? Хто в хаті? За фіранкою знову ворухнулось. Світло каганця — ні, вже не каганця, електричне світло, провели-таки за ці роки, — те світло здригнулось, наче хтось перейшов ближче до вікна й завмер. — Одчиніть! — Юхим ударив кулаком у шибку, не сильно, але шибка дзенькнула тонко й перелякано. — Я Дорошенко! Це моя хата! Чуєте? Моя! І тоді світло згасло. Просто згасло — і все. Тінь за фіранкою розтанула в темряві, наче її й не було. Хата стояла перед ним чорна, глуха, замкнена, і тільки з комина ще тягло теплим димком, і той димок був найстрашніший — бо означав, що всередині хтось живе, гріється, вечеряє, а його, господаря, не пускає й на поріг.