ВОДОХРЕЩА — і доля, яку Господь послав не з тієї хати

Годинник у бібліотеці спинився рівно опівночі — і ось уже цілий рік стрілки завмерли навхрест, ніби хтось перехопив час за горло. Агата й забула, коли востаннє чула його хід. Бувало, ще торік, вона засинала під те розмірене «тік-так», як під тихе дихання живої істоти в хаті, а прокидалась — і чула, як маятник відлічує ранок. Тепер тиша стояла в бібліотеці така, що аж у вухах дзвеніло. А тепер, у крижаний полудень Водохрещі, коли по замерзлому склу з того боку хтось водив пальцем — тихо, настирливо, шукаючи защіпку, — вона завмерла посеред бібліотеки з коцюбою в руках, і серце їй тенькнуло об ребра, як те коліщатко об дерево. За вікном був іній у півпальця завтовшки, білий, кучерявий, наче хтось видихнув на шибку цілу зиму. Мороз розписав скло папороттю й зірками, заплів кутки густим хутром, і крізь ту білу гущавину світ ледь просвічував синюватою каламуттю. І крізь той іній — палець. Живий палець із того боку. Він шкріб і водив, шкріб і водив, шукаючи, за що вхопитися, і за ним на склі лишалася темна доріжка розтопленого паморозу, крізь яку зазирало холодне надвечір'я. Село пішло святити воду. Ще зранку потяглися вервечкою до Черемоша, до вирубаної хрестом ополонки, з глеками, з дітлахами, замотаними в кожушки по самі очі. Ціла Дземброня рушила туди, у морозну білу тишу, де піп у ризах, де дим над хатами стоїть стовпами, бо в таку холоднечу він і не думає стелитися — так і йде рівно вгору, до самого неба. Агата чула зранку, як рипів під чобітьми втоптаний сніг на вулиці, як перегукувались люди, як десь дзвякнув об цебро ланцюг. А до неї, до Агати, не пішов ніхто. І не піде. До покинутки цілий рік ніхто не заходить, хіба хтось по книжку, та й то мовчки, з опущеними очима, ніби боїться той сором почепити й собі на кожух. Вона вже й звикла до цієї порожнечі, як звикають до старої болячки — не болить, поки не зачепиш. Стукіт був тихий, змерзлий, майже перепрошуючий. Не той владний грюкіт, яким гатять у двері свої, а обережне торкання кісточками — раз, і ще раз, і завмирання, ніби той, за дверима, і сам не вірив, що йому відчинять. Агата поставила коцюбу до грубки. Долоні спітніли, дарма що в бібліотеці було зимно, тільки коло груби й тепло. Вона підійшла до дверей, притулила пальці до холодного дерева й на мить прислухалась — за дверима сопіли, тупцяли, і чути було, як хтось збиває з чобіт сніг об поріг. — Хто там? — голос вийшов тонкий, чужий сам собі. — Пустіть до тепла, добра душе, — озвалося з-за дверей. — Замерзаю. Богом прошу. Голос був чоловічий, низький і як стятий морозом — слова виходили скупо, ніби кожне коштувало зусилля. Агата стояла й не рухалась. Розум казав: не відчиняй, ти сама, село далеко, а поголос і без того тебе гризе. Пусти чужого — і завтра вся Дземброня знатиме, і буде тобі те, чого ще не було. А десь глибше, під ребрами, щось інше казало: людина мерзне. У таку холоднечу під дверима не лишають і собаки. Мати, царство небесне, ніколи не проганяла подорожнього — казала, під чужою свитою часом сам Господь ходить, приглядається, кого пустять, а кого ні. Вона відсунула засув. Морозне повітря шугнуло в сіни, аж каганець на полиці здригнувся й полум'я лягло набік. На порозі стояв чоловік — високий, в обледенілій свиті, з торбою через плече й довгим футляром під пахвою. Іній осів йому на бровах і на вусах білою памороззю, так що годі було вгадати вік. Від нього тягло холодом і морозною свіжістю, чимось дорожнім — димом чужих багать, кінським потом, снігом. Одна рука в грубій рукавиці тримала торбу, а друга була замотана — не в рукавицю, а в якесь ганчір'я, поверх якого ще й хустина, вузлом на зап'ясті. Він тримав ту руку до грудей, притиснуту, обережно, як тримають хвору дитину.