«Зав'яжи на валізі і не питай», — незнайомка дала мені червону нитку. Я зав'язала. Якби не нитка...

Стара жінка в сірій хустці відмотала від клубка червону нитку, вклала її Марині в долоню і сказала: «Зав'яжи на ручці валізи. Нічого не питай». До автобуса на Польщу лишалося 20 хвилин, а в Лодзі на Марину чекали донька перед пологами і шестирічний онук. — Але Навіщо? — Марина підняла нитку до очей. Жінка не відповіла і щезла в натовпі. Нитка була вовняна, скручена вдвоє. Викинути її при людях Марині стало соромно. Вона нахилилася до своєї нової сірої валізи і зав'язала нитку під ручкою подвійним вузлом. Так вона 38 років закріплювала шви. Наступного дня о 13:20 на польській митниці в ГребЕнному ця валіза стояла біля автобуса. Її наліпка, номер 17. Тільки нитки під ручкою не було. Митник у темно-синій формі постукав по валізі ручкою і сказав польською: «Чия валіза? Номер сімнадцять». Марина не поворухнулась. — Та ваша ж, Марино, — Руслана штовхнула її в спину. — Чого стоїте?